Враження про фестиваль конкурсантів попередніх років

Фестиваль “Тарас Бульба” – це історія не одного десятиліття, подія яка ознаменувала початок музичної революції на теренах України. Зі сцени “Тараса Бульби” розпочинала свій шлях не одна іменита формація, даруючи відрив публіці та викладаючи себе по-максимуму. Нам вдалось поспілкуватись з деякими учасниками минулих фестів, що з цього вийшло – ви можете прочитати нижче.

Світлина від Vlad Kemenyash.

Гапочка – учасники фестивалю в 2008-2009 роках: “Тарас Бульба” 2008-2009 років – це хард-метал-панк фест з купою неформалів і панків в одному маленькому місті. Ми тоді грали альтернативний рок, але мені здавалось, що наш гурт був одним із “найпопсовіших” учасників цього фестивалю. Дотепер для мене загадка, як ми потрапили у лауреати і ще й привезли звідти другу премію. Уявіть, я така юна дівчинка з другого курсу консерваторії, тоді лоб-в-лоб познайомилась з андеграундною метал-сценою і її публікою. Чесно скажу, що мені було страшно і трохи дико від побаченого і почутого. Але те, що мене дивувало в 2008-му, вже зовсім не чіпляло через рік. Майже всі існуючі тоді гурти побували на цьому треш-фесті. А треш там був присутній у всьому. Починаючи від вбитого гуртожитка для всіх гуртів-учасників без гарячої води, і закінчуючи п’яними та обкуреними підлітками, які певно не завжди могли вибратись зі своїх наметів та послухати музику. Організація працювала, журі ставило оцінки, саундчеки проводились, таймінги збивались, але ніхто не пропускав виступ. Якимось чином все працювало і привносило свій заряд та емоції. А ще там був місцевий арт-паб, де нам прямо під час фесту пощастило виступити, але це вже окрема історія…”

Світлина від Vlad Kemenyash.

DASH – учасники фестивалю “Тарас Бульба 2012”: “Знайомство нашого гурту DASH з фестивалем «Тарас Бульба» почалося з відбіркового виступу у клубі «Route 66» в Києві, який у 2012 році ще розташовувався на Жилянській. На відбір ми прийшли, як і на будь-який наш тодішній виступ, у повному обмундируванні. Тобто в хокейних джерсі і з хокейною ключкою замість мікрофонної стійки. Ми й досі впевнені, що наш зовнішній вигляд справив не менш разюче враження на журі, ніж «непопсовий продукт», яким ми частували їх того недільного ранку.
Далі був гуртожиток «Дубенського коледжу», знайомство з сусідами-музикантами, а в подальшому нерозлучними друзями – рівненськими «FarInHate» та сумськими «2.5.5». А власне сам виступ, який для конкурсантів складався з 2-х пісень, прийшовся на завершення програми, після якої грали хедлайнери. Тож нам пощастило, бо під сценою зібралося чимало слухачів, що своєю чергою надихнуло нас і спонукало поводитися розкуто та по-домашньому. Хоча для нашого гурту фактично це був перший open-air. Як результат – почесне 2-е місце та запрошення в якості гостей на фестиваль у 2013 році. До речі, той дебютний виступ «на відкритому повітрі». Тому зі свого досвіду запевняємо: фестиваль «Тарас Бульба» – це пречудова нагода для молодих гуртів заявити про себе, зігравши на великій сцені, а також можливість познайомитися з однодумцями з усієї України.”

Світлина від Vlad Kemenyash.

Гурт Полинове Поле – учасники фестивалю “Тарас Бульба” в 2005, 2006, 2007, 2008 та 2009 роках: Перший раз виступити на фестивалі “Тарас Бульба” довелося у 2005 році. Тоді це було неймовірним щастям – гурт існував менше року, але вже пройшов відбір у Львові. Тоді вдалося взяти 2 місце і це навіть при тому, що вокалістка не змогла приїхати, і виступати прийшлося із одним тільки чоловічим гроулом.
Через рік, у 2006-му, знову вирішили поборотися за перше місце,  відбір у Львові пройшли, та і просто сподобалося виступати перед великою площею, заповненою людьми. Із того року запам’яталися цікаві пригоди у гуртожитку, куди селили музикантів. Повертаючися від сцени, потрапили під сильну зливу. Промокли і люди, і інструменти. В гуртожитку вибило світло, і ми в повній темряві, зайшовши в кімнати, зразу розпаковували гітари, виймали із мокрих чохлів, щоб не покрутило грифи.
2007 року виступали в оновленому складі, але уже як гості фестивалю, поза конкурсом. По дорозі зупинилися в Олеському замку, зробили невелику фотосесію. Сходили у музей в Дубенському замку. В той рік було якось особливо позитивно.
2008 року, після того як видали альбом, зрозуміли, що таки треба дійти до якогось логічного кінця і спробувати здобувати Гран-прі. Кожного дня проходив відбір на наступний, а порядок виступів визначала лотерея. І так випало, що в  другий день нам довелося виступати першими, при денному світлі, а не у вогнях сцени, коли ще навіть не всі люди на площі зібралися. Виклалися на 100%, бо розуміли, що назад дороги нема вже і халяви не буде.
Зранку нас розбудив дзвінок гітариста, котрий першим пішов до Будинку молоді, де вивісили списки переможців, і дізнався, що ми отримали Гран-прі. Від радості мало з вікон не вискакували. Залишався третій вихід на сцену, і для нього в нас була окрема програма, що включала дві пісні із нового альбому, котрі ми в перші два дні ще не грали.
Під час виступу сталася друга за цю поїздку дивна несподіванка – через технічні неполадки на сцені відключився звук, заглохли портали. І тоді Маріанна показала свій рівень професіонала – без мікрофона на всю площу заспівала одну із народних пісень, котра прийшла на пам’ять в той момент. Це запам’яталося надовго. За кілька хвилин звук з’явився знову, ми продовжили виступ.   Додому повернулися втомлені, але із гордістю.
2009 рік був важким. Надворі люта криза, спонсори фестивалю на нулях, апаратура на сцені найдешевша, звук такий самий. Монітор перед мікрофонною стійкою  мовчав, виступали майже «всліпу». Але віддача енергетики від публіки замінила все.
Найприємніші спогади із Дубно і фестивалю «Тарас Бульба» – спілкування із десятками таких же музикантів-рокерів як і ми самі, адреналін від моря людей перед сценою, сама сцена, вже така знайома за 5 років виступів. Дубенський замок, клуб «Альт», де також були невеликі концерти, чудовий натовп колоритної рок-публіки, старі знайомі, які щороку приїздили, і море хороших фотографій і відео зі сцени.

Світлина від Vlad Kemenyash.

Гурт FarInHate – учасники фестивалю “Тарас Бульба 2012”: “Моє перше знайомство з ТБ відбулося за часів, коли фестиваль ще відбувався в центрі міста. Тоді я ( розповідає вокаліст гурту Олексій Семещук) приїхав сам – наш гітарист Андрій Далевський приїхав на наступний день. Тому я навіть не знав, де я буду ночувати. В той день я виконав програму по повній – поїхав на Тараканівський Форт, козацькі могили, влупив пива з випадковими знайомими і по приїзду з екскурсії зустрів знайомого з міста Здолбунова – Івана Домарецького (зараз один з провідників скаутів Києва) і з ним було ще декілька знайомих – тому питання ночівлі вирішилося за допомогою металевого горнятка і портвейну. В той день грали “Полинове Поле”.
Вночі я спав як дитина, бо організм відчував, що мене чекає щось велике і прекрасне. Велике і прекрасне (гітарист Андрій) приїхало маршруткою в обід і повело нас в піцерію “Манхеттен”, де ми вирішували, як ми проведемо наступний вечір і як поїдемо додому (спойлер: додому ми не поїхали). І тут ми побачили, що приїхали наші хороші знайомі з гурту “Спалені Вітрила” – ми тоді репетирували у сусідніх гаражах. Сміх, приколи, запрошення потусити вночі з ними.
Виступ “Вітрил” і прямо біля сцени проведений челендж – два пиріжки і дві пляшки “Поліської” на 5-х людей. А далі була закупка в сусідньому магазині і міграція в меблевий магазин прямо в центрі. Тусовка, вибір найкращого і найдорожчого дивану в магазині для ночівлі. Вранці після поправки здоров’я ми поїхали на Рівне, але вокаліст “Вітрил” Тімоха (Сергій) не хотів нас відпускати і ми затусили ще в нього. Співали на балконі під гітару і робили перкусію за допомогою “викликача дощу”. Ну і тут пропозиція від барабанщика Вітрил поїхати ще і до нього. Коротше, чудова тусовка і спогади як для першого Бульби!
В наступні роки в нас було святкування ДН басиста в Тараканівському Форті під час фестивалю. Потім – намагання пройти відбір на фестиваль, перерва у проведенні фестивалю. Пройдений відбір, тусовка в “общазі”, знайомство з колегами по цеху – гуртом “DASH”, які тоді зайняли призове місце, а наступного разу вже ми зайняли перше місце. І все це – це офігенна тусовка, емоції, друзі. Свобода від асфальтованого трешу міста, шанс побути собою. Рок врешті-решт.

Дякую, Тарас Бульба!”

Close Menu